Перемир'я може настати, проте воно супроводжується новими загрозами: Ярослав Грицак аналізує успіх Трампа, прорахунки Путіна та перспективи Залужного.

На думку історика, з приходом Трампа ситуація зміниться радикально

На порозі третьої річниці масштабної війни Україна опинилася в умовах зростаючої невизначеності: прогнози щодо невигідного мирного процесу стають дедалі частішими, а ситуація на Курському напрямку, спочатку що надихала українців, виявляється складною. У суспільстві наростає напруга, викликана мобілізаційними заходами та корупційними скандалами. Це все відбувається на тлі просування окупантів на фронті та напередодні суворої зими. Додатково ускладнює ситуацію невизначеність стосовно майбутньої політики Дональда Трампа щодо України та Росії.

Які перспективи чекають Україну в найближчі місяці? Який суспільний договір мають заключити між собою українці? Що має прийти на заміну героїчному наративу, і, власне, на що сподіватися нам від несподіваного Трампа? Ці питання "Телеграф" обговорив з істориком, публіцистом, професором Українського католицького університету Ярославом Грицаком.

Шановний Ярославе, маю важливу новину: Дональд Трамп знову стає президентом США. Які у вас враження? Що, на вашу думку, нам слід очікувати в найближчому майбутньому?

Ця перемога стала для мене несподіваною, адже я не мав жодних очікувань від цих виборів, які були так само заплутаними, як і ситуація на фронті в Україні. Якщо раніше ми стикалися з невизначеністю, то тепер до неї додається ще й хаос. Чи принесе цей хаос користь Україні – сказати важко, адже можливі різні сценарії. Я усвідомлюю, що ситуація неодмінно зміниться. Зміни будуть радикальними, але в якому напрямку – не можу стверджувати. Не вважаю, що Трамп здатен примусити Путіна до переговорів. А навіть якщо й вдасться посадити його за стіл, чи є у нього достатньо важелів впливу, щоб досягти реального компромісу?

Нещодавно Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) опублікував результати свого останнього дослідження. Вперше з моменту початку масштабного вторгнення соціологи зафіксували зниження кількості людей, які готові тривалий час терпіти війну. Раніше цей показник коливався в межах 71-73%, а тепер становить лише 63%. На перший погляд, це незначна різниця, але вона все ж викликає занепокоєння. Багато експертів, як і ви, стверджують, що війна затягнеться на тривалий період. Очевидно, що це так. Чи не бачите ви в цій ситуації протиріччя, яке може становити загрозу? Війна триває довго, але кількість тих, хто готовий її терпіти, зменшується.

- Якщо це так, тоді війна закінчиться швидше, ніж ми думали, але закінчиться капітуляцією або колапсом України. Я розумію, що для деяких людей краще поганий, принизливий мир, ніж "красива" війна. Але ми розуміємо, що це не є регулярна війна як, скажімо, фінсько-радянська війна. Це війна, яка радше схожа на Другу світову, де має бути тільки один переможець. Цей переможець хоче стерти переможну країну з карти світу. Українці хочуть, щоб змінилася та розвалилася Росія, а Росія хоче Україну стерти з карти світу. Це дуже високі ставки. Чи можливе перемир'я за таких ставок? Можливо. Але не мир, а перемир'я.

Коли ж ми говоримо про довготривалу війну, то я вважаю, що вона скінчиться тільки тоді, коли Росія не зможе або не захоче більше воювати. Коли настане цей час я не можу сказати, але я не думаю, що цей час настане швидко.

Мене дійсно вражає, що 63% українців готові терпіти війну. Проте, я вважаю, що такі дані не є достатньо показовими. Було б цікаво провести це опитування в лютому чи березні наступного року, коли ми пройдемо через цю зиму. Також слід врахувати, що багато людей в Україні сподіваються на якесь диво. Не лише в тилу, а й на фронті, де деякі вважають, що Трамп зможе зупинити конфлікт. Сподіваюся, що я помиляюся, але не бачу реальних можливостей, які б дозволяли Трампу завершити війну. Він може лише призупинити її, але це буде мир на умовах, які, на мою думку, не всі 63% українців будуть готові прийняти.

- Суспільство готове до поганого компромісу в рамках перемир'я, про яке ви кажете?

- Так не ставиться питання поки що. Я знаю, що добра половина [українців] хоче перемир'я, компромісу за участю західних країн. І, очевидно, за замовчуванням на вигідних для України умовах. А що є вигідні умови? Вигідні умови тільки тоді можливі, коли є достатньо сил як у України, так і у наших союзників. А сил нам не вистачає. Виразно не вистачає. Україна воює вже майже три роки, допомоги союзників недостатньо, а тепер ще й питання що буде з Трампом, адже допомога може як зменшитися, так і збільшитися. А кожен мир чи перемир'я є функцією сили: хто яку має силу. І зараз я не бачу підстав, чому б Путін мав погодитися на перемир'я, оскільки у нього сили є, він зараз на коні як то кажуть. Чого б він мав зупинити свою атаку?

Це, звичайно, гадання на кавовій гущі, але якщо б Трамп зробив достатньо тиску на Китай, щоб перерізати фінансові потоки з Китаю в Росію (наприклад ввів вторинні санкції проти китайських банків), то це б могло вплинути. Та чи Китай на такі речі погодиться? Тому я і кажу, що була невизначеність, а тепер є хаос. Але я розумію одне: всі хочуть швидшого припинення цього жаху. Чи це реально? Тут я сумніваюся. Ми сподіваємось на диво, а диво повинно бути добре підготовлене. Я цього не бачу.

Чи перетворилася війна на народну для нас? Які у вас відчуття з цього приводу?

Спочатку вона була народною. Сьогодні важко визначити, хто ж насправді є народом. Українці борються вже майже три роки, що свідчить про величезну стійкість суспільства. Ця витривалість вражає, незважаючи на не зовсім ефективне керівництво, втому населення, затяжний фронт і проблеми в роботі ТЦК. Це справжнє диво. Проте, я не можу наразі оцінити суть цієї війни, поки вона триває, адже ми не знаємо, на якому етапі війни ми знаходимося.

Однією з військових конфліктів, що найбільше нагадує нашу, є війна між Північними та Південними Штатами США. Чому це так? Тому що вона стала першою війною на виснаження, і Північ здобула перемогу. Проте вже на другому році, після значних успіхів, багато жителів північних штатів, зокрема Нью-Йорка, почали прагнути закінчення війни. З'явилися заклики до швидкого миру, відбувалися заворушення проти мобілізації, а на вулицях Нью-Йорка афроамериканців переслідували та лінчували, звинувачуючи їх у причинах конфлікту. Це свідчить про стан суспільства в той час. Чи була ця війна народною? Безумовно, після її завершення перемогою Півночі ми можемо стверджувати, що вона стала тією війною, яка зберегла єдність американської нації.

Я просто цікавлюся, чому виникає питання про те, чи є війна народною, чи не народною. Часто військові висловлюють обурення щодо цивільних осіб. Вони стверджують, що потрібно замінити тих, хто вже тривалий час перебуває на фронті. Складається враження, що більшість суспільства не сприймає ці заклики. Це їх ніяк не торкається.

Я усвідомлюю, про що ви говорите, але це основний закон будь-якої війни: найглибше бажання солдатів і офіцерів — це повернутися додому. Це безсумнівно! Загалом, війна — це не те, чого прагнуть військові. Хоча не всі можуть так думати, але більшість відчуває саме це. І це цілком зрозуміло, адже війна — це справжнє пекло, і ніхто не може комфортно існувати в таких умовах.

Проте існує й інше відчуття: ми усвідомлюємо, що в цій країні справедливість порушена. Наприклад, існує безліч шляхів уникнути мобілізації. Можна стверджувати, що мобілізація не торкається кожного. Це свідчить про наявність тріщин у суспільстві. Про ці тріщини зазвичай не прийнято відкрито говорити. Зокрема, спостерігається розрив між заявами уряду і реальними переживаннями людей. Ми з самого початку опинилися в пастці героїчного наративу: ми обов'язково переможемо і подібні висловлювання. Це можна зрозуміти на перших етапах війни, але не вистачає подальшої розмови, яка б визнавала, що війна затяжна, і я не можу обіцяти нічого, окрім крові, зусиль та сліз. Виникає розрив між тим, що держава транслює через телемарафони, і тим, що насправді відчувають люди.

Багато людей мають уявлення, що їх можуть затримати на вулиці, відправити в жорстокий табір на термін від 4 до 8 тижнів, а потім — на фронт, де шансів повернутися практично немає. Єдиний спосіб повернутися додому — це отримати поранення або загинути. Така точка зору існує, і як перший, так і другий підходи до неї є хибними. Потрібен якийсь компромісний погляд, який би акцентував на солідарності. Проте, ця солідарність порушена. Солідарність означає, що кожен повинен нести тягар війни відповідно до своїх можливостей, але насправді цього немає.

Хіба це може когось здивувати? У 2019 році український народ вирішив не брати на себе тягар війни, а навпаки, обрав шлях "без війни".

- Ну тоді ми могли вибирати. У нас були ілюзії, що ми можемо вибирати не війну. Та ми не вибираємо війну чи не війну. Вибирають за нас. Ми вибирали дуже раціонально (не скажу я, бо я не голосував за Зеленського), та я розумію людей. Але знову ж таки, у 2022 році, коли почалася війна, 70% відсотків людей готові були воювати. І Україна мала, і ще досі має, найбільший відсоток людей в Європі, які готові воювати зі зброєю за свою Батьківщину. Питання: чи ця їхня готовність перетворюється в справи? Ні. Тому що треба робити дуже багато речей, щоб ця готовність стала справою.

Часто проводять аналогії між діями Європи та Заходу під час Другої світової війни і сучасними подіями. У той час спостерігалася політика умиротворення агресора, і сьогодні Захід, здавалося б, дотримується подібного підходу. Як історик, чи вважаєте ви ці порівняння доречними?

Вважаю, що це не зовсім вірно. У 1939-1941 роках Сполучені Штати не надавали підтримки. Вони приєдналися до конфлікту лише на пізнішому етапі. Історики підкреслюють, що участь Америки з її ресурсами була вирішальною для перемоги Антанти в Першій та Другій світових війнах. Це відігравало критичну роль. Проте, такої підтримки не було, коли Захід йшов на компроміси, жертвуючи Чехословаччиною та Польщею.

Проте найголовніше: Гітлер не володів ядерною зброєю. Імовірно, рівень бойової готовності Заходу був би вищим, якби не страх перед можливим використанням ядерної зброї, що могло б призвести до прямого втягнення Заходу у війну з ризиком перетворення її на Третю світову. Досвід жахливих втрат під час Першої та Другої світової війни сильно заважає уявити можливість нової війни.

Я вважаю, що Путін намагається використовувати страх як інструмент шантажу. Йому, напевно, не вдасться скористатися цим. Проте цей страх впливає на політиків і звичайних людей. І таких звичайних людей дуже багато, і ми можемо спостерігати, як вони все активніше вимагають від політичних партій завершення війни, адже вона не приносить їм вигоди. Люди бояться конфлікту, адже він має свої фінансові наслідки. Хоча, насправді, їхній внесок досить незначний. Дослідження показали, що витрати, які несе Європейський Союз (за минулий рік), можна порівняти з вартістю однієї гарної вечері в ресторані. Це зовсім не велика ціна.

Влада, зокрема президент Зеленський, обрала наратив, що в ході цієї війни ми виступаємо на захист безпеки Європи. Наскільки ефективним є цей підхід? Чи резонує він серед європейців, і чи справді вони відчувають, що ми охороняємо їхню безпеку?

Тепер вважаю, що відгукнеться після перемоги Трампа.

- Чому?

Захід сприймав НАТО як потужний альянс, який асоціюється передусім з Америкою. Але тепер він опинився в ізоляції і змушений шукати вихід із ситуації. В умовах масштабної агресії з боку Росії Захід виявляється без достатніх сил та ресурсів для ефективної протидії. Тому йому потрібно терміново знайти рішення.

Коли ми говоримо про політичний європейський істеблішмент, то він за Україну. Традиційні партії - проукраїнські. Якою мірою проукраїнські -- тут можна дискутувати, але майже всі уряди, починаючи від Франції, Великої Британії, і закінчуючи Балтією, вони за Україну. Більшість, так званих, альтернативних партій, антиістеблішментських, вони або протиукраїнські, або за швидке припинення війни. За винятком, можливо, Італії. Питання - яка хвиля переможе. З перемогою Трампа набирає більше сили антиістеблішментівський рух.

Найменш бажаний розвиток подій полягає в тому, що ситуація в Україні раптово загостриться. У такому випадку Захід почне вживати конкретних заходів. На даний момент рівень занепокоєння на Заході залишається на низькому рівні, але я вважаю, що з приходом Трампа цей рівень може зрости.

Я чув думку, що ми, можливо, перебільшили акценти на темах "сили" і "незламності" у спілкуванні з західними партнерами. Можливо, було б доцільніше висловлюватися так, що без вашої підтримки нашого існування не буде, замість того, щоб зосереджуватися на героїчних наративах. Яка ваша думка з цього приводу?

- Героїчний наратив добрий був на початку війни. Зараз його не може бути, тому що зараз треба апелювати до прагматичних речей. Наприклад, якщо Україна боронь боже впаде, то Заходу це набагато дорожче обійдеться в питаннях безпеки, економіки, фінансів, соціальної стійкості. Тобто мусите допомагати Україні не заради України, а заради себе. Інакше ціна вашого вступу у війну збільшиться в декілька разів. Наратив не депресії, не швидкого успіху, а доброї золотої середини.

Адже в такому випадку вартість вашої участі у конфлікті зросте в рази. Іншими словами, ви зрозуміли, про що йдеться, так? Необхідно мати чіткий і раціональний підхід до цього питання.

У один із найскладніших етапів історії України ми стикаємося з ситуацією, коли на чолі держави стоїть президент, який раніше не мав жодного досвіду у державному управлінні, а Верховна Рада, по суті, характеризується схожою ситуацією. Чи мали ми подібні випадки в українській або світовій історії? Яким чином вони зазвичай завершувалися?

Важко дати чітку відповідь на це запитання. Я б скоріше стверджував, що мова йде про можливий колапс, який може відбутися. Не можу визначити, який запас стійкості має Україна, але вважаю, що він доволі великий. Нещодавно проводилося опитування, яке виявило, що лінії розколу в українському суспільстві значно перебільшені. Ясно одне: якщо відбудеться мир, то, ймовірно, пройдуть вибори. А якщо вибори відбудуться, то нинішнім керівникам скоріше за все не вдасться утриматися при владі. Потрібен новий проект, нова політична еліта. Чи стане ними "старе" покоління еліт, такі як Порошенко чи Тимошенко? В цьому я сумніваюся. Можливо, ми станемо свідками чогось на кшталт 2019 року, коли з'явиться несподіваний кандидат, який швидко сформує нову партію. Це може призвести до змін, і є шанс, що новий лідер матиме більший досвід у державному управлінні та військовому командуванні.

- Умовна група військовослужбовців?

- Не обов'язково партія військових, але там будуть військові. Уряд національної довіри чи уряд прагматиків, в першу чергу, військових. Не сприймайте це як пропаганду... А може й сприймайте - не важливо, але те що зараз говорить Залужний, я бачу в цьому великий сенс. Я бачу в ньому нового лідера, бачу у нього стратегію. Чи вдасться Залужному створити проект, чи він захоче цей проект, чи влада дозволить йому це - великий знак питання. Але це знак питання до нас.

Протягом більш ніж тридцяти років незалежності Україна переживала різноманітні кризи. Хоча ми ще не стикалися з ситуацією, що нагадує теперішню, державі вдавалося подолати численні труднощі. Існує певний механізм, можливо, навіть дивовижний, завдяки якому Україна виходила з важких обставин. Однак давайте спочатку проаналізуємо, які наслідки можуть мати зміни в американському уряді та яка насправді буде ситуація. Найімовірніше, нас можуть підштовхнути до укладення перемир'я, яке, м'яко кажучи, не всім сподобається. І тут виникає ще одна небезпека: чи не призведе група, яка не підтримує перемир'я, до ескалації конфлікту в межах країни. Це є найбільшою загрозою, яку я вважаю реальною для України, адже суспільство може розколотися на тих, хто підтримує продовження війни, і тих, хто виступає за мир. Історія показує, що після революцій і воєн часто виникають внутрішні конфлікти. Ці питання варто обговорювати.

Ви вже ділилися своїми думками про план перемоги Зеленського, стверджуючи, що він є нереалістичним. Мені цікаво обговорити не стільки сам план, скільки причини його виникнення в даний час. Чи можна вважати це реакцією влади на суспільний запит на наявність хоч якоїсь позитивної перспективи?

На мою думку, ви вже частково відповіли на це запитання. Так, важливо щось запропонувати суспільству, потрібно дарувати надію. У ситуації, коли ми стали заручниками героїчного наративу, ми створили дуже високі і навіть завищені очікування. Ці очікування потребують певної підтримки, хоч би іноді. Якщо ж вони не здійснюються, то уряд і влада ризикують втратити довіру. Завищені сподівання можуть свідчити про предреволюційний стан, що є надто небезпечним. Тому важливо сформулювати не завищені, а реалістичні очікування стосовно цієї війни. І ці реалістичні очікування досить прості: Україна, безперечно, виграє цю війну, але коли і в якій формі — це питання залишається відкритим. Зараз, напевно, ми наближаємося до режиму перемир’я, але варто пам’ятати, що перемир’я не означає завершення війни. Цей конфлікт може затягнутися. Згадайте про ситуацію в Ізраїлі.

Ви неодноразово зазначали, що Росія має всі шанси на крах через нездатність її системи функціонувати. Чи могли б ви розкрити цю тему глибше? Які саме недоліки в її структурі ви вважаєте критичними?

- "Заводський брак" є те, що ця система побудована, заточена під одну людину. Ця людина - Путін. Коли система заточена під людину, то є ризик, що ця людина зробить помилку.

По-друге, і це найбільша проблема, що буде, коли ця людина відійде від влади? Відхід такої людини від влади це величезна криза. Це є дві найбільші системні помилки. Ну і я не кажу вже про те, що ця країна програла економічні змагання. Росія має намір бути великою державою, але вона не виконує цих ознак великої держави. Великими державами зараз є Китай, США. Відповідь на питання, чи об'єднана Європа стане великою, ми не знаємо. Будемо бачити. Залежить від того, що станеться з Україною.

У Росії відбуваються процеси, які не мають чіткого напрямку. Проте жити в такій невизначеності можна тривалий час, і це може мати згубні наслідки. Найбільш примітивні політичні системи, як правило, виявляються агресивними.

Чи можемо сподіватися, що в найближчому майбутньому росіяни зможуть відмовитися від цього, так званого, імперського менталітету?

Я сумніваюся, що такі зміни відбудуться за мого життя. У Німеччині цей процес тривав одне-два покоління, і це сталося лише після поразки країни. Росія повинна зазнати поразки, щоб розпочати подібні трансформації. Доки цього не станеться, ми не можемо розраховувати на зміни. А якщо поразка відбудеться, тоді почнеться робота. Проте цю роботу мають виконувати не самі росіяни, оскільки вони не здатні на це без тиску з боку Заходу.

Чи має бажання російський народ воювати, залишається під питанням. Існують дані, які свідчать, що значна частина населення прагне до завершення конфлікту, але це не має реального впливу, адже Володимир Путін не звертає уваги на громадську думку. Навіть якщо росіяни не зацікавлені в продовженні війни, це не означає, що їхнє ставлення до Києва є позитивним. Їхнє небажання воювати зумовлене економічними втратами та страхом, але це не зменшує їхньої ненависті до України. Конфлікт має всі шанси стати тривалою проблемою, будь то у формі холодної чи гарячої війни, і, ймовірно, триватиме десятиліттями.

Які ваші думки щодо того, чому диктатури активізувалися саме в цьому десятилітті? Можливо, вони виявили певну вразливість Західних країн?

Слабкість Заходу очевидна, проте існує ще одна важлива проблема – питання ідентичності Заходу. Зростає відчуття небезпеки, яке переслідує багатьох. На це вплинули такі фактори, як пандемія, економічна криза 2008 року, зростаюча прірва між багатими і бідними, а також звуження середнього класу. З’являється переконання, що молодше покоління буде жити в умовах бідності та гірших умовах, ніж їхні батьки. Люди все частіше готові жертвувати своєю свободою в обмін на відчуття безпеки, і це явище має глобальний характер. Це частково пояснює прихід Трампа до влади: прагнення до виживання стало універсальним. Воно може проявитися і в Україні. Наприклад, в Грузії ми бачимо подібні тенденції. Це глобальна проблема, коріння якої важко визначити: можливо, вона почалася з економічної кризи 2008 року або ж з російсько-грузинського конфлікту. Інші вказують на події 11 вересня 2001 року та теракти в Нью-Йорку. Проте, не зважаючи на це, ми спостерігаємо зростання міграційних потоків, зменшення середнього класу та все більш виражене відчуття невизначеності і страху. Люди бояться, і готові жертвувати своїми цінностями свободи в ім'я безпеки – це стає помітним трендом.

Але навіть при цьому всьому, все одно зберігається якийсь базовий консенсус, що демократія то є добре і Захід і далі залишається найбільш безпечною і найбільш заможною частиною життя на планеті. Тільки як це перетворити в перемогу, сталий мир, це вже питання, яке залежить не просто від наших потужностей, але присутності сильних лідерів. Від креативності, від рівня відчуття загрози і всі такі інші фактори, які неможливо передбачити.

Як історик, можу стверджувати, що ми ще не дійшли до фінальної точки. Це лише початок нового етапу, і програшем це не назвати. Однак слід бути готовими до того, що в такому стані нам доведеться існувати ще тривалий час. Хоча цей стан є ризикованим, ми адаптувалися до нього і навчилися жити в умовах, коли великі міста та села все ще працюють більш-менш стабільно.

- Ми можемо також потрапити в пастку відмови від цінностей заради безпеки?

Безумовно, ми здатні на це. Наразі цього не сталося. Поки що! Але я не впевнений, скільки зим Україні ще належить витримати, аби підтвердити, що ми справді володіємо такою надзвичайною стійкістю.

Українці вражають своєю величчю і героїзмом, але слід пам’ятати, що ні чудеса, ні героїчні вчинки не можуть тривати безкінечно. Необхідні структурні зміни, які зміцнять нашу витривалість. На даний момент таких змін не спостерігається. Проте, можливо, те, що ми переживаємо нинішню кризу, стане поштовхом для глибшої потреби в цих перетвореннях.

Давайте зосередимося не на найгірших проектах, а на більш раціональних і реалістичних ідеях. Можливо, я буду невдалим пророком, але, ймовірно, нам доведеться відмовитися від деяких територій. Які саме — це вже інша розмова. Головне — визначити, що зараз є нашою стратегічною метою. Чи є це НАТО? Можливо, але чи є це реалістичним варіантом? Скоріш за все, ні. А як щодо Європейського Союзу? Це, здається, більш досяжна мета. Давайте зосередимося на ній. Чи є у нас мета виживання? Так, це також цілком реалістичне завдання. Формулюємо раціональні цілі і рухаємося до них. Нам не потрібен героїчний дискурс, що виглядає неможливим і лише лякає нас через свою недосяжність. Замість цього, варто прагнути до практичних рішень.

- А ви можете собі уявити ось цю картинку, як влада виходить і каже, що можливо нам треба відмовитись від частини територій, можливо, треба перемир'я, не дуже справедливе для нас. Ви це все уявляєте собі?

Я не розумію, як це можна реалізувати, адже це суперечить Конституції. У такому випадку, потрібно вносити зміни до Основного Закону. Це, безумовно, буде набагато складніше, оскільки, порівняно з тим, що нинішня влада робить, це буде справжнім переворотом на 180 градусів. Можна з упевненістю стверджувати, що ми не робимо цього за власним бажанням, а під тиском обставин. І це буде правдою. Але важливо почати обговорення цих питань, а не займатися вигадкою якихось формул перемоги. Хто насправді вірить у ці формули? Ми ж усі це розуміємо.

- Ви ж кажете самі в своїх інтерв'ю, що влада не говорить з українцями як з дорослими. Чому?

- Тому що наша влада є популістська. Це дуже просто. А популізм вимагає швидких, простих і неправильних рішень. Це ж є форма популізму: щоб зупинити війну, треба просто перестати стріляти. Або давайте будувати дороги. Їм поперек горла складні формули, а легко ж сказати: наша справа справедлива, ми переможемо. Не популістська формула це Черчилль: кров, піт і сльози. Ця влада є популістською і я не знаю, чи вона зможе щось інше сказати. Хіба що скаже під великим примусом. Наскільки народ в це повірить? Тут вже не буде питання віри, а буде питання примусу.

Знову ж, я не прагну виступати в ролі поганого пророка. Мені важко передбачити, які дії вчинить Трамп. Можливо, що при його правлінні нам вдасться отримати більше підтримки. Я вважаю, що основну відповідальність за цю війну слід покласти на Обаму. Саме демократи, а не республіканці, довели ситуацію до конфлікту, і в першу чергу, саме Обама винен у цьому. Якби не його політика, ця війна могла б і не розпочатися. Тепер, коли Трамп на посаді, республіканці можуть принести нові зміни.

Перепрошую за відсутність позитивного налаштування, але чи може війна завершитися для нас несправедливо?

Можливо. На даний момент. Проте я не вважаю, що це означатиме завершення війни. У цей момент, можливо, конфлікт закінчиться без справедливості. Але це не свідчить про те, що фінал у принципі також буде несправедливим. Це має велике значення.

Якщо у десятилітті, яке ми щойно пережили, ми були свідками численних революцій, то тепер ми стикаємося з десятиліттям конфліктів. І ми лише на початку цього шляху, тільки на четвертому році. Проте важливо усвідомлювати, що це не фінал, а лише етап. Я вірю і сподіваюся, що врешті-решт ми досягнемо справедливого миру. Але шлях до цього — окрема тема. Я бажаю всім нам витривалості і збереження надії, незважаючи на всі труднощі. Адже саме цього найбільше прагне Путін — щоб ми втратили свою стійкість і віру. Якщо ми втрачаємо надію, все інше також йде з нами. Тож давайте не піддаватимемося ані надмірному оптимізму, ані песимізму, а зосередимося на реалістичних сценаріях і віримо в нашу перемогу.