На межі з Білоруссю: Шляхи виїзду українців з окупованих територій.

Першою на білорусько-українському кордоні проходить Любов — 70-річна жінка, яка тепло одягнена. З валізою в руках вона обережно обходить протитанкові їжаки і, нарешті, доходить до волонтерського пункту. Всередині панує затишок, а волонтерка заварює каву. У цей час Любов дістає з сумочки червону помаду і ретельно фарбує губи.

Жінка - із села під Маріуполем, її сини й онуки живуть в Одесі. До повномасштабного вторгнення вона їздила до них кілька разів на рік. "Сіла в Маріуполі на автобус - і на ранок вже в Одесі", - згадує Любов. Після того, як російська армія окупувала частину східних і південних областей України, сімʼю розділила лінія фронту. Аби дістатися Одеси на підконтрольній території, жінка мала би їхати через Росію та Європу.

З початком повномасштабної війни були закриті пункти пропуску на лінії розмежування з Кримом, а також на територіях Донецької та Луганської областей, які перебувають під окупацією з 2014 року. Також припинили свою діяльність пункти пропуску на кордонах України з Росією та Білоруссю. Тим не менш, українці мали можливість виїжджати з окупованих регіонів через пропускні пункти у Василівці в Запорізькій області, а також на кордонах з Росією та Білоруссю за маршрутами "Колотилівка-Покровка" та "Мокрани-Доманове".

Росія зупинила пропуск людей через Василівку наприкінці 2022 року. А в серпні цього року закрився і контрольний пункт "Колотилівка-Покровка" на Сумщині у зв'язку з початком Курської операції. Тепер жителі окупованих територій, які не можуть надати документи або не мають коштів для поїздки через Європу, перетинають білорусько-український кордон у Волинській області.

Любов виїжджає з окупації вперше. "Я думала, що це швидко скінчиться. Чекала-чекала і не дочекалась", - каже жінка. Вона наважилася на дорогу, бо скучила за дітьми та онуками - не бачила їх уже три роки. Крім того, жінка вже не має сил, аби заготувати дрова на зиму. "У мене там більше нікого немає. От і їду", - додає жінка.

В інтернет-просторі Любов знайшла транспортну компанію, яка запропонувала свої послуги за 300 євро. Разом з іншими пасажирами вона вирушила в автобусному рейсі через Росію до Білорусі, прямувавши до українського кордону. Подорож, що включала ночівлю, тривала два дні. Відстань між білоруським та українським кордоном становила всього два кілометри, які вони подолали пішки. "Але, слава Богу, у наших прикордонників виявилася тачанка! Вони завантажили туди мою валізу, і мені запропонували доїхати на ній", - із усмішкою згадує Любов.

Після цього жінку оглянули представники українських правоохоронних органів. Вона не стала приховувати наявність російського паспорта, пояснивши, що була змушена його отримати для виплати пенсії. "Я отримую 16 тисяч рублів, а вугілля коштує 40 тисяч. Тож мені доводиться майже три місяці жити без їжі та води, просто щоб зібрати гроші на вугілля. А ще ж потрібно брати до уваги дрова та електрику," – скаржиться Любов.

"Світ став іншим, і люди також. Я не зможу це передати словами, - думає жінка, продовжуючи. - Мені важко обговорювати це."

Ознайомтеся також з матеріалом: "Незаконне втручання на територію Російської Федерації". Як окупаційні органи здійснюють депортацію українців.

Чимало людей уникають політичних тем і погоджуються говорити лише анонімно. Серед них - Ірина, яка приїхала на пропускний пункт, аби зустріти свою 83-річну свекруху з Луганська, окупованого з 2014 року.

"Її вигнали з рідного дому", - з гнівом говорить жінка. - "Будинок просто сподобався їм". Ірина намагалася захистити житло свекрухи, телефонувавши російському військовому, який представився як "полковник Олексій". "Він сказав: нехай вона віддасть ключі, нам потрібно провести деякі заходи", - з безпорадністю зізнається жінка.

Ірина турбується, чи зможе її свекруха витримати дорогу – через нервове напруження її самопочуття значно погіршилося. Коли літня жінка нарешті доходить до контрольного пункту, на її обличчі немає жодного виразу. Вона прямує до місця, де активісти благодійної організації "Плурітон" займаються реєстрацією прибулих. Шукаючи у своїх кишенях, вона не може знайти паспорт. У неї починається паніка. Невістка разом із волонтерами намагаються її заспокоїти, але всі зусилля виявляються безуспішними. На щастя, зрештою жінка знаходить свій документ у сумці.

Старенька вирішила використовувати цей пункт пропуску як найшвидший та найбільш економічний варіант втечі з окупації. Однак багато людей також прямують сюди, адже саме тут українців пропускають навіть без документів.

Завдяки цьому пункту повернутись до України можуть не лише мешканці окупованих регіонів, але й українці та їхні діти, які проживали в інших країнах. Наприклад, 6-річна Світлана має тільки російські документи, оскільки народилася в Республіці Карелія, що є частиною РФ. У волонтерському центрі на кордоні дівчинка насолоджується чаєм разом із мамою Яною та 14-річним братом Артемом. У 2013 році Яна разом із чоловіком і трирічним сином переїхала з Херсона до Росії, щоб доглядати за свекром. Після цього вона народила доньку та влаштувалася корекційною педагогинею у місцеву школу.

Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, а батьки Яни опинилися під окупацією в Херсоні, жінка вирішила повернутися додому. "Я повинна навчити дітей цінувати свою країну, але як я можу це зробити, якщо моя країна стала іншою? Я не можу з цим змиритися," - говорить вона. Її чоловік виїхав до Фінляндії, боячись мобілізації до російської армії. "Він казав: якщо прийде повістка, я візьму лижі і піду лісами," - згадує Яна.

"Ми не підтримуємо політику Росії," - зазначила вона. Однак жінка тривалий час вагалася з від’їздом через документи доньки, видані Росією. "Чи не пропустять мене, адже я - росіянка?" - з усмішкою згадує питання доньки Яна.

Тепер Яна разом із дітьми збирається відвідати Львів. Там їх зустрінуть бабуся та дідусь, які переїхали з Херсона. Сім'я ще не вирішила, де буде жити далі. "Розпочнемо все з початку," - підсумовує Яна.

Досліджуйте також: Причини та шляхи, якими діти з окупованих територій потрапляють до українських вишів.

Після перетину кордону шлях не закінчується. Більшість прибулих проїдуть ще сотні кілометрів на схід або південь - де живуть їхні рідні та друзі. 23-річна Аліна, яка виїхала з Маріуполя, прямує до Одеси. Туди вона переїхала ще до початку повномасштабного вторгнення. Цього літа, вперше за три роки, дівчина навідала своїх батьків, що залишились у Маріуполі.

"Які умови їхнього життя?" - запитую. "Просто виживають", - стисло відповідає Аліна. Її мама працює в салоні як перукар, а тато зайнятий у будівництві. "В інших сферах роботи зараз не знайти", - підкреслює вона.

Аліна подорожувала до Маріуполя, пройшовши через Україну, Польщу, Білорусь і Росію. Шлях зайняв пʼять днів та обійшовся їй у близько 700 євро. В'їзд до Росії та на окуповані території не викликав труднощів, оскільки у неї була місцева реєстрація.

"Маріуполь, який я знала, зник. Він став абсолютно іншим," - тихо говорить Аліна про своє рідне місто. З сумною усмішкою на обличчі вона згадує, як російський прикордонник запитав її, коли випускав з окупованих земель: "Чому ви не хочете залишитися в Росії?"

Після завершення процесу реєстрації, прибулі отримують документ, який підтверджує перетин "тимчасово закритого" контрольного пункту "Мокрани-Доманове". Наступним етапом волонтери з громадської організації "Допомагаємо виїхати" допомагають людям оформити одноразову фінансову підтримку від Норвезької ради у справах біженців, а також надають стартові пакети від українських операторів мобільного зв'язку.

Зі своїх нових номерів люди одразу ж дзвонять рідним на підконтрольній Україні території. "Я вже в Україні! Дихаю українським повітрям, - вигукує пенсіонер Олександр. По той бік слухавки - його дружина, яка дісталась Києва кількома днями раніше. - Заспокойся, не плач!".

Подружжя виїхало із Алчевська Луганської області, окупованого з 2014 року. На кордоні з Естонією Олександра не пропустили - він не має українського закордонного паспорта. Тож чоловік повернувся у Білорусь і перетнув кордон там. "Цього літа ми зробили консервацію. Але для кого? Уся рідня тут, - так Олександр відповідає на питання, чи планує він повернутись додому. - Раніше ми лише огірків 50 банок закривали, і за зиму все з'їдали. А тепер - у підвалі стоїть".

Група людей збирається навколо автобуса, який відвезе їх до Ковеля, найближчого міста. Олександр ділиться історіями про своїх котів, яких довелося залишити у сусідів. Інші активно підхоплюють тему домашніх улюбленців. "Дехто вважає нас зрадниками, але ніхто не знає, як ми живемо насправді і чому так сталося", - зауважує Олександр. "Але я вам скажу, що багато хто з нас чекає на повернення в Україну", - додає він, після чого прямує допомагати вантажити валізи в автобус.

Ця маленька сумка належить 59-річному Володимиру, який прибув сюди з лікарні в Скадовську, розташованій у Херсонській області. Чоловік родом із села Козачі Лагері, неподалік Олешок. Він потрапив до медичного закладу кілька місяців тому, після того як на його подвір'ї вибухнув ударний дрон. "Обидві сторони атакували", - згадує Володимир.

Чоловік хоче дістатися Херсона, де на нього чекає родина - донька, троє онуків і дві сестри. Раніше він часто до них навідувався. "Із Козачих у Херсон - близько години. А зараз? Зараз вже другий тиждень їду", - зітхає Володимир.

Він прагне провести час з близькими і довести лікування до кінця - у нього травма хребта та зламані ребра. "Вони заявляють: ми приїхали вас рятувати. Але від чого нас рятувати? Ми ж раніше тут жили і працювали. А тепер усе знищено, - говорить чоловік з сумом. - Тоді дрон пошкодив лише кухню, а тепер - не знаю. Можливо, вже й самого будинку не залишилося."

Також читайте: Яким чином Росія здійснює репресії проти українських церков в умовах окупації.

Сьогодні до Ковеля відправляться чотири автобуси, в яких подорожуватимуть 44 пасажири. Волонтери завершать свою роботу після півночі. Білоруські прикордонники пропускають людей до настання темряви, тому українські волонтери повинні залишатися на місці, поки не пройде остання людина.

Волонтери організовують перевезення людей до тимчасового притулку в євангельській церкві "Благовістя". У цьому місці їм надають підготовку та допомагають придбати квитки на поїзд або автобус. Ті, хто планує виїзд наступного дня, мають можливість залишитися на ніч.

Семидесятирічна Любов, з якою ми спілкувалися ще вранці, вже насолоджується відпочинком. Наступного вечора вона вирушить до своїх синів в Одесу. Проте вже навесні планує повернутися додому, у своє село поблизу Маріуполя. Пропускний пункт "Мокрани-Доманове" функціонує лише для в'їзду в Україну, тому повернення стане ще більш тривалим і витратним - через території Європи.

Жінка переживає страх залишитися без даху над головою. Оскільки окупаційна влада має можливість забрати нерухомість, якщо вона не обслуговується та не оформлена згідно з російськими вимогами, це змушує багатьох українців повертатися під контроль окупантів.

"Ми ж не винуваті, що ми там залишились, на цій території", - каже Любов. Вона не допускає і думки, що не зможе повернутися додому. "Я не хочу, аби в мене відібрали дім. Усі мої речі, фотографії. Щоби в них порпалися", - додає Любов.