"Зараз не йдеться про здобуття перемоги — мова йде про зменшення втрат": командир роти безпілотних апаратів висловлює очікування щодо майбутнього України.

Він відповів, що для українців означає "перемога"

Геннадій Левітас, відомий під псевдонімом "Кажан", до початку служби був успішним підприємцем і активістом. Наразі він виконує обов'язки командира роти ударних безпілотних авіаційних комплексів (РУБпАК) 112-ї окремої бригади територіальної оборони. У рамках проєкту "Лінія спротиву" він поділився з "Телеграфом" своїми думками щодо ситуації на фронті, наслідків самовільного залишення частини, а також про бізнес у умовах війни та останні технологічні новинки супротивника.

Сьогодні тилові міста, такі як Запоріжжя та Харків, зазнають агресивних нападів з боку КАБів (керованих авіабомб -- Ред.). Це відбувається через те, що Росія намагається психологічно вплинути на суспільство. Вона завдає ударів, оскільки має можливість, а протидія поки що відсутня. Якщо населення піддасться страху, якщо втратить рішучість до опору, якщо знецінить свою культуру та ідентичність — воно зазнає поразки. Саме з цієї причини Росія чинить тиск. Будь-яке протистояння починається в наших думках.

Військові не вражені атаками на тилові населені пункти так, як це відбувається у цивільних. Ми щоденно спостерігаємо, на що здатний супротивник. На початку повномасштабного вторгнення наш підрозділ об'їжджав регіони, що потрапили під окупацію, і зрозумів, що ця війна має на меті знищення. Коли стали відомі всі жахи окупації Ірпеня та Бучі, а також як страждало місцеве населення на Чернігівщині та Київщині, хлопці отримали потужний "заряд" для боротьби з ворогом.

Якщо проаналізувати інформацію з DeepState і вивчити зміни на фронті за останні шість місяців, особисто я не спостерігаю жодних військових ознак, які б свідчили про наближення до перемоги. В даний момент ми лише спостерігаємо уповільнення втрат територій, і це відбувається з величезними витратами.

Ми чекаємо якогось тактичного прориву, технічного, або, можливо, дипломатичного, який може суттєво змінити ситуацію, але на моєму рівні я його поки не спостерігаю.

-- Ніхто не мріяв про тривалу службу, але ми не завжди можемо обирати події, які стаються в країні. Ми в межах цих подій можемо займати дорослу позицію. Якщо ми говоримо про уявну демобілізацію: війна йде, на нас тиснуть, але чи є резерви, які поповнюються? Чи буде у них достатньо часу для злагодження, для підхоплення цих напрямів? Ні! У цивільному житті ви можете обрати собі роботу, місце проживання, спосіб дій, а на війні ми або програємо, або приймаємо певні правила та загрози. І в реакції на ці загрози немає СЗЧ. Воно не вирішує проблему, не нівелює небезпеку, не наближає перемогу -- це глобальне послаблення. В моїх очах СЗЧ -- це не ок. На щастя, у моєму підрозділі таких не було і дуже сподіваюсь, що не буде.

У мене троє синів, і старшому з них незабаром виповниться 18 років. Він не планує виїжджати з України. Я відчуваю сильну мотивацію завершити війну до того моменту, коли він стане на військовий облік. Чи можу я в такій ситуації втомитися і вирішити піти в запас?

На сьогоднішній день попит на операторів дронів досяг таких висот, що їх залучення відбувається майже безперервно. У той час як піхота може ротаційно змінюватися, пілоти дронів залишаються на фронті постійно. Із-за великої необхідності в їхній присутності для забезпечення нашої смуги, немає можливості відправити їх на тримісячний відпочинок або на додаткове навчання.

Перше, що мають усвідомлювати люди, які йдуть у підрозділи, що пов'язані з пілотуванням безпілотних систем: вони обов'язково потраплять на фронт. Колись була думка, що дронщики сидять десь у безпеці, просто грають джойстиком, а ворог вмирає -- це абсолютний міф. Пілоти знаходяться в зоні досяжності майже усіх засобів ураження ворога: КАБи чудово долітають. Артилерія і міномети теж дістають. Індикатором, що позиція невдала і її треба міняти, коли до нас вже дістають ворожі Мавіки зі скидами. Це означає, що треба пересуватися назад, тому що в тебе роботи вже не буде, бо для цього тобі потрібно виходити з бліндажа і виставляти борти. Якщо над тобою висить Мавік -- ти або не працюєш, або вмираєш.

Ця професія є надсучасною, продуктивною та захопливою — ви відчуваєте своє місце в ній і бачите плоди своєї праці. Проте, це вимоглива та інтенсивна діяльність. Тож, якщо ви вирішили стати пілотом безпілотників, будьте готові до інтенсивної та напруженої боротьби.

-- У ворога вже є технологія: крило несе декілька FPV, залітає вглиб наших тилів на 30 кілометрів, воно скидає ці FPV, які починають самостійний політ, а це крило є ретранслятором радіосигналу для них. Це дозволяє вражати цілі і не втрачати радіо-горизонт через рельєф місцевості. Я уявляю, скільки людей задіяно в управлінні цим засобом і скільки в ньому слабких ланок, і якщо вони просто не зійдуться, то місія буде неможлива. Тому що військова технологія базується на надійності. Умовно, ти можеш щось вдарити, кинути, переїхати машиною, але ти це підняв, обтрусив і воно буде працювати. А безпілотні системи -- це дуже тендітні, ніжні засоби. Там конектори, кабелі, антени -- все дуже крихке. Якщо десь приліт -- ти ризикуєш втратити борт, обладнання та й загалом провалити місію.

Якщо не з'явиться схильності до стандартизації та зміцнення цих складових, то реалізація таких технологічних завдань перетвориться на справжню спецоперацію, що навряд чи стане масовим явищем. Швидше за все, це залишиться в межах індивідуальної діяльності спеціалізованих груп.

Нещодавно президент Ірану висловив свою неприязнь до агресивних дій Росії стосовно України, закликавши до діалогу на фоні звинувачень в постачанні ракет. Кожна публічна заява має на меті викликати певну реакцію. Як я вважаю, постачання ракет, таких як "Шахед", може бути вигідним бізнесом. Іноді грати роль "поганця" приносить користь, а іноді - навпаки.

Це гра, в якій великі держави вирішують свої стратегічні інтереси. Я сумніваюся, що це направлено на зниження напруженості між Іраном і США. Вважаю, що тут існують більш складні протистояння, а ситуація з Росією на фоні виглядає як незначна дрібниця. Підтримка Іраном дронів та ракет свідчить про союз двох авторитарних режимів, які прагнуть продемонструвати свою силу.

Росія час від часу застосовує провокаційні методи, що дозволяють їй оцінити реакцію на свої дії, коли літаки, дрони або ракети вторгаються в повітряний простір країн НАТО. Цей процес дозволяє їм спостерігати, звідки можуть на них надійти удари, а також вимірювати швидкість відповідної реакції. Це можна порівняти з тактикою розвідки боєм, але у даному випадку мова йде про провокаційну розвідку. Такі інциденти відбуваються регулярно, і важливо, щоб європейські країни залишалися в стані готовності. Розслаблятися їм не слід.

Я вважаю, що війна може вийти за кордони України. Багато в чому це залежить від позиції західних партнерів. Бойові дії можуть перекинутись на країни Балтії, в меншій мірі на Польшу.

Чи повернемося ми до кордонів 1991 року, чи, можливо, взагалі не прагнутимемо цього? А може, наші зусилля призведуть до того, що Кубань знову стане частиною українських територій? Це питання ставить нас перед ще однією важливою темою: що для українців означає справжня Перемога?

Перемога для нас — це коли ракетні обстріли припиняться? А поки що триває якась умовна АТО, і певні люди захищають свої позиції? Чи вважається перемогою повернення до кордонів 1991 року, при цьому РФ залишається на мапі і має можливості для повторного вторгнення? Доросле суспільство повинно усвідомлювати, що жоден результат не є остаточним.

Наше просування до певних кордонів у конкретні історичні моменти не свідчить про перемогу чи поразку. Це складний історичний процес. У цьому столітті ми досягли певних успіхів, чисельність українців зросла, але коли ми демонструємо слабкість, нас починають розривати на частини. Це не питання нашого вибору: чи відмовитися від частини Запорізької області або Донбасу. Основне питання полягає в тому, чи маємо ми ресурси для їх повернення. Якщо ресурсів не вистачає, території залишаться втраченими. Це питання не вибору, а наявності ресурсів.