У міжнародних організаціях діють російські агенти: Олексій Ануля розповідає про тортури в полоні та шляхи до успішних обмінів.

Олексій Ануля — видатний кікбоксер і титулований спортсмен. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну він разом із батьком вступив до лав Збройних Сил. На жаль, його батька спалили російські війська у церкві, а самого Олексія захопили в полон. Протягом десяти місяців він переживав жахи катувань і втратив 40 кг ваги. У своїй розмові з "Телеграфом" в рамках проєкту "Лінія спротиву" він поділився свідченнями про страждання у неволі, висловив думки щодо ролі МКЧХ (Міжнародного Комітету Червоного Хреста) у підтримці росіян і його бездіяльність в Україні, а також обговорив можливості тиску на Росію та шляхи досягнення обмінів полонених.

-- Коли я був у полоні, росіяни мене катували і казали, що я не вийду. "Нам плевать, кто ты, ты все равно ничего нам не сделаешь!" -- після цих слів відкривали камеру і починали тортури. Їх злило, що я не кричав від болю. Один з них хотів, щоб я "стогнав, як його дружина". Я не давав їм можливості радіти від мого болю.

Внаслідок усіх цих подій я відчував таке емоційне виснаження, що навіть плакати не було сил. Туга і безнадія охоплювали мене, і це здавалося неможливим. Немає жодної логіки в тому, чому нас катують. У камерах слідчого ізолятора нам дозволяли присідати лише під час їжі. Протягом 18 годин на день ми стояли нерухомо, змушені опускати голови. Наглядачі пильно стежили за нами, і за найменший рух реагували миттєво, застосовуючи силу.

У важкі часи мене підтримували думки про моїх дітей та родину. Я уявляв, як моя донька будує стосунки з кимось, переживає різні моменти у школі, але не зможе прийти до мене, не зможе поговорити, навіть не відвідає мою могилу, адже я буду похований у Тульській області, як якась забута тінь.

Виживання стало можливим завдяки дисципліні та знанням у спорті, які навчали, як реагувати на удари, а також як харчування та сон впливають на організм. З усією цією інформацією я зміг розробити режим, що дозволив витримувати те, як з нами обходились. Разом із моїм товаришем ми впровадили систему, яка допомогла зрозуміти, які м'язи слід підготувати, щоб зменшити біль під час тортур.

Коли тебе б'ють палками -- треба тримати руки так, щоб удар більше потрапляв на трицепс, а не на спину і не так травмував хребет. Вдавались до інших хитрощів -- коли біжиш по коридору і тебе б'ють палками, якщо ти зміщаєшся лівіше-правіше, то "вєртухай" вже втрачав ту дистанцію і у нього вся сила залишається у лікті і він не міг так вкласти силу в удар. Допомогли знання, як тримати руку, щоб удари зісковзували по тобі, як ховати ребра -- коли тебе під час огляду б'ють, а ти згинаєшся у бік удару, то у тебе нижні ребра входять глибше.

Вийшовши з камери, наглядач запитує нас: "Ну, що, страшно?". Ми відповідаємо: "Зовсім ні, товаришу начальнику". Він, незадоволений, заявляє: "Вас що, побити?" А ми йому: "Як вважаєте за потрібне". І в нього так і рвалося на язик, не дати можливості зловтішатися над собою.

Катування в ізоляції відволікали від відчуття голоду. Удари були такими сильними, що після сплеску адреналіну протягом години не виникало бажання їсти, але голод завжди повертався. Ізолятор – це приміщення для покарання, створене для того, щоб зламати дух людини. Це темне, вологе підвальне приміщення, повне цвілі. Згідно з російськими законами, особа може залишатися там 5-7 діб, але переді мною український морпіх провів 136 днів. Я ж провів у карцері цілих 4 місяці.

У російських в'язницях харчування організоване по-різному, але спільною рисою є критична нестача калорій. Практично немає їжі, яку можна було б жувати, що призводить до втрати тонусу ясен і м'якшання зубів. Внаслідок цього багато в'язнів починають втрачати вагу, а деякі страждають від цинги, втрачаючи зуби. Нігті та шкіра втрачають свою цілісність, і в деяких випадках починається гниття кінцівок. Мене годували маленькими порціями: п’ять ложок каші, шматок хліба та чашка чаю. Усе це потрібно було з'їсти за лічені хвилини, а я, будучи пораненим, не встигав. Коли мені видалили ще два зуби, процес став ще складнішим.

У курській в'язниці нас годували риб'ячими нутрощами та водяною круп'яною кашею. Багато хто не міг навіть спробувати цю їжу, але я змушений був це з'їсти. Росіяни перед тим плювали у тарілки, сміялися і спостерігали, чи будемо ми з офіцером битися за цю "страву".

Якось зміг пронести з вулиці дощового черв'яка. Поклав його у зливний бачок і забув на тиждень. Потім там з'явився цілий виводок. З'їв усіх. У карцері полював за пацюком. Наглядачі це зрозуміли та отруїли його. Щоб вполювати і зʼїсти пацюка пізніше пішло майже чотири місяці.

Залучення іноземців до нашої справи відбувається через нашу особисту історію та надані нами докази. Важливою є емпатія представників міжнародних організацій, які готові слухати не просто дипломата, а конкретну людину — свідка подій. Вони самі підходять до нас у кулуарах і починають ставити запитання. Проте довести свою правоту не так просто: необхідні докази, медичні експертизи, що можуть займати до пів року, та інші документи. Лише після цього можна впевнено говорити про власну історію.

Таким чином можна здійснити обміни — звернутися до певних осіб та міжнародних організацій, які входять до складу переговорних груп. Крім того, можна спробувати вплинути на тих, хто відповідає за наших військовополонених, щоб вони не завдавали їм таких серйозних травм або надали їм додатковий шматок хліба.

В Міжнародному комітеті Червоного Хреста піклуються про права росіян і контролюють їхні умови в наших таборах, але жодного разу вони не відвідали мене чи інших українців, які перебували в полоні разом зі мною.

Яка простота вербування працівників міжнародних організацій? Як стверджував один російський бізнесмен: "Навіть один відсоток від Газпрому може придбати безліч". Це може стосуватися як британського судді, так і співробітника Червоного Хреста. Потрібно провести кадрові очищення: усі працівники МКЧХ повинні пройти поліграф, де їм запитають, чи мають вони зв'язки з Росією чи отримують російське фінансування.

У рамках ООН, зокрема в Комітеті проти катувань, існує значна кількість осіб, які працюють на користь Росії. Нам відомі навіть імена деяких з цих людей. Їхні родичі ведуть YouTube-канали, на яких беруть інтерв'ю у співробітників російської Служби зовнішньої розвідки, а також мають зв'язки з колишніми російськими шпигунами та представниками різних російських організацій.

Вважаю, що Україні варто зосередитися на співпраці з арабськими державами. Вони сформували власну організацію, яка може сприяти відвідуванню українських полонених у Росії, адже мають вагомий вплив на цю країну.

На мою думку, держави Аравійського півострова здатні чинити тиск на Росію через ОПЕК і контроль за нафтовидобутком. Вони можуть вплинути на російський бюджет до такого ступеня, що він зазнає серйозних труднощів. Тому доцільно залучити арабські країни для моніторингу умов утримання наших полонених, а також для оцінки ситуації з російськими ув’язненими.

Що стосується підтримки від звичайних українців, то я вважаю, що різноманітні інформаційні кампанії, медійний розголос, публікації в соціальних мережах, закордонні акції, присвячені полоненим, важливі і мають вплив. "Вертухаї" в полоні все одно проговорюються про суспільні рухи та діяльність навколо теми полону, і це мотивує, показує, що ти не сам, що тебе чекають вдома, тебе не забули і ти борешся в полоні не даремно!